Name: Гой зимо, зимо, тя си не боїм, тя запихаєм у купу з гноєм. На купі з гноєм собі сконаєш, бо від сегодни ти рихт (права) не маєш! —
Item: Гой зимо, зимо, тя си не боїм, тя запихаєм у купу з гноєм. На купі з гноєм собі сконаєш, бо від сегодни ти рихт (права) не маєш! —
Author: [UA]Admin

2 [UA]Admin (16.02.2012 15:01)

Місію свою вона уже виконала. Тепер — до хати, аж поза горник (грубку),щоб відтановитися, відійти. «Симеон» попіл із опудала збирає і скрізь по господі розсіває — «най свята землиця зими вже не боїться, сієси прах, би відгонив страх».

Діти, тепер уже у кожушках та кучемках чи великих хустках поверх кожуха, виходять надвір з шириньками. Вони — чисті святі душі, ото ідуть покривати сади. Накидаючи шириньку на найвищу гілку, яку тільки можуть дістати, примовляють: «Бис добре родила (вишня, чи слива, чи якась інша деревина), би тя туча не вбила, бис мала рясний цвіт на много-много літ...»

Ширинька весільна. Її отримують господарі, гостюючи на весіллі. А там — зав'язується нова родина. Значить — символізує зав'язь на нове життя.

Тепер уже мати вибігає з хати — своїм вінчальним рушником (яким покривали молоду колись замість хустки) ставок чи криницю накривати (що було у господі: частіше — ставок, криниця — одна на кілька хат), «би від води не було біди»: би дитина цего року не втопиласи, би повінь щос не забрала, бо «вогонь — цар, а вода — царица».

На тобі моє покривало —

Літо з Зимою сн повстрічало.

Вогонь Зиму забрав, час Літови настав.

Літо тя вмиває, а я тя втираю.

Пам'ятай за мене,

як я за тебе не забуваю.

Покривало мало знаходитися там до заходу сонця, а потім забиралося, ховалося у скриню, як знак згоди між господинею і водою.

А оскільки вогонь «ни кочерги си не боїт» І «добрий слуга, але недобрий хазяїн», то на Стрітення треба було вкласти угоду і з ним.

Угоду вкладали хлопці, бо «їх кров молода, як сам вогонь, отож борше їх послухає».

Опівдні хазяйські сини розкладали багаття.

Най цей пресвятий вогонь долізе до Божих долонь.

Як Бог нас зігріває, так і цей вогонь най палає.

Най не буде для шкоди, лиш для погоди.

Най нас гріє та земню — не кам'яніє!

Щоб він собі жив та дощика не глушив! —

з такими вигуками стрибали почерез полум'я, робили запоруку єднання з вогнем.

«Поле має вуха, а земня — очі, а Весна дівкою наступає, всю земню сокоче». А тому дівки, що на виданні, у вінках поверх хусток, з саморобними квітами та стрічками на патиках під вечір виходять на толоку «стрічати Весну».

Ку-ку, ку-ку! — чути в ліску.

Ходім та й співаймо, радо вітаймо Божу Весну.

Ку-ку, ку-ку! — чуєм усе.

Йде дівка красна, йде Весна рясна, радість несе.

Ку-ку, ку-ку! — пташка мала.

Ти нам співала, правду казала, щезла зима...

— Зійшов сніжок — си бери за плужок! — кричали до хлопців.

— Сніг злізає — плуг з полем си грає!..

...Востаннє масове стрічання весни на Стрітення, неповторне своїм переплетенням язичного обряду та християнського (Стрітення Симеоном Ісуса), було, як повідомляють найдавніші старожили, у 1917-му. Відтак ввійшли (загарбали) румуни. «Шандарі з буками та з гарапниками розганяли, не дивилися, чи то парубок, чи дівка...»

1 [UA]Admin (16.02.2012 15:00)

СТРІТЕННЯ

Якось в зимку, в сніжний час,
Це трапляється щороку,
Серед лютого до нас
Йде весна червонощока.

А зима їй: "Ти куди?
Це мій час і моя воля!
Ще мету я скрізь сніги -
І у лісі, і у полі."

А в очах дівочих синь,
Ніжно вигріта турбота.
Весна каже: "Відпочинь,
Бо важка твоя робота.

Я шаную сивину,
Але, мабуть, досить злиться!"
...Зима гляне на Весну
І, зітхнувши, просльозиться.
Задніпровська Дарина

Стрітення

Найважливішою подією в церковному календарі лютого є свято Стрітення — 15 лютого (за григоріанським календарем; 2 лютого – за юліанським) .

Саме тоді, на 40-й день від народження Христа Марія разом із Йосипом пішла до храму, щоб принести жертву очищення. За законом древніх іудеїв, багата жінка мала принести ягня та молодого голуба, вбога — пару голубів чи горлиць. Пречиста принесла пару горлиць. У храмі вона зустріла праведного Симеона, якому провидінням була передбачена зустріч із Месією. Взявши дитя на руки, праведник благословив його, а Богородиці сповістив її майбутню жертву.

В народній традиції це свято початку весни, перших змів, початку роботи без світла. В Україні посвячена на Стрітення свічка — «громниця» («громничка») вважалась помічною од пожежі, бо їх запалювали і ставили перед образами під час грози, щоб оберегти людей і худобу від грому. Її полум'ям малювали хрести на сволоку — од усього лихого, підкурювали дітям волосся — щоб грому не боялись.

В день Стрітення, прийшовши із церкви, запалювали «громичну» свічку — «щоб весняна повінь не пошкодила посівам і щоб мороз дерева не побив!» Ці свічки давали також у руки помираючим під час читання відхідної молитви.

Цінувалась також «стрітенська» вода, набрана з-під Стріхи чи освящена в церкві. В народі казали, що на Стрітення зима зустрічається з літом. При зустрічі зима і літо сперечаються між собою — кому йти, а кому вертатися? Якщо до вечора стане тепліше — літо переспорило зиму, а якщо холодніше — зима.

На українських землях християнський сенс свята було скориговано в руслі аграрної обрядовості: "Старе відходить - нове настає", "Зима з весною зустрічається". Хоча в православних церквах України ікони "Стрітення" (найраніші з яких датуються ХV - XVІ ст.) вважаються обов'язковим елементом іконостасів, чого не можна сказати про інші християнські конфесії (протестантизм, католицтво).

Завбачливі господарі цього дня спостерігали за погодою: ясний і тихий день - буде добрий урожай і багато меду, іній - добра картопля і гречка. Казали: "Коли на Громницю півень нап'ється водиці, то на Юрія (6.05) віл не напасеться травиці", - тобто, при відлизі пізно зійде "паша" для худоби.

Гарафина Маковій "Затоптаний цвіт"

Стрітення
— Гупа-гупа, вибігаймо з хати Літо здибати! — і малеча випурхує, як горобці з розполошеного гнізда.

Гой зимо, зимо, тя си не боїм,

Тя запихаєм у купу з гноєм.

На купі з гноєм собі сконаєш,

Бо від сегодни ти рихт (права) не маєш! —

тупцювали босими ноженятами по морозяному снігу» запихаючи у промерзлі гної, що поза стайнею, змотане із ганчірок на патику опудало, яке уособлює царицю холоду...

Чи то так захоплює ця робота, чи справді не чують холоду, але навіть не потирають ноженятами. Та й у сорочечках довгих, ще й без свитини, бо інакше «Літо їх не увидить», до двору цього не приліпиться.

А тут уже іде неньо. Теж у самій сорочці, спущеній поверх літніх полотняних гач (штанів), з непокритою головою, з повісьмяною бородою. Він «виконує роль» старця Симеона, якому Бог пообіцяв: «Ти не помреш, аж поки не побачиш Ісуса, Месію».

— Що це у вас, діточки?

— Зима.

— Зими відтепер уже нема. Сьогодні Дух Святий післав мене до храму, де я увидів Маленьке у сповиточку на руках у родителів своїх. Вони принесли Його для посвячення Господові і назвали Ісус, що значить Спаситель. Я СТРІТИВСИ з Ним! — обливає опудало гасом і підпалює. — Відтепер усе зле в вогні потопає. Христос наступає, розтопляси леди, і зацвітут сади, стане тепло пташині, скотині, дитині і нам грішним!

«Симеон» простягує благоговійно долоні над вогнем, а малеча снігу на него кидає, би борше топивси.